Невипадково співпали напівкруглі ювілеї вдячного учня й мудрого вчителя, Мирослава Лазарука і Миколи Вінграновського. Мирослав Ярославович відсвяткував свій 13.10.2021, збирався вже до Первомайська, куди був запрошений на відкриття арт-центру 07 листопада 2021, але через карантинні обмеження захід перенесено на травень. Отже, читачам й шанувальникам обох авторів є час зимовими довгими вечорами дещо прочитати, перечитати й обміркувати, наприклад, сучасні критерії складання рейтингів найкращих українських книжок.

Щодо особистих критеріїв, зрозуміло, вони складаються, на мою думку, перш за все, як проекція тих книжок, які були прочитані в дитинстві або юності. Тому назву лише декілька прочитаних й викарбуваних в пам’яті. Мама нам читала з братом оповідання про тварин Ернеста Сетона-Томпсона, над якими ми відверто плакали.  Якщо ви так саме вболівали за історіями тварин, то прочитайте «Манюню» Миколи Вінграновського самі, а ще краще з дітьми або онуками. Якщо ви в свій час захоплювалися книжками Гемінґвея й Фіцжеральда, то зануряйтеся у світ взаємовідносин двох зіркових українських письменників – Вінграновського і Лазарука, хоча названі американці приналежать до одного покоління, а наші рідні – це батьки й діти, але присмак дружби в вестерн стилі ви відчуєте як й післясмак від гарного напою.

Смакування  книги Мирослава Лазарука «Микола Вінграновський: Степовий Сварог: Есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським» – Харків: ТОВ «ПЕТ», 2013.-192 с – надало й задоволення, й користь. До речі, я повернулася до того способу, коли читання свідомо розтягується, хоча можна було б швиденько проковтнути. Якщо точніше, то краще читати двічі: перший раз для того, щоби осягнути увесь текст, другий – для уточнення деталей. Непогано було б залишити книгу в щоденному користуванні тим, хто самотужки вивчає українську.

Книгу можна сприйматиме як суто біографічну з фактами біографії Миколи Вінграновського й Мирослава Лазарука; джерело словотворення нових слів й виразів, які з містечкового ужитку перейшли в скарбницю української довічно; путівник «Мандруємо Україною» з коротенькими туристичними маршрутами; професійний довідник salfmademan-менеджменту. Звичайно, можна значно поширити кількість цих нашарувань.

ПОЕЗІЯ В ПРОЗІ. Отже, спочатку про задоволення. Поетична проза, яку називають віршованою прозою – на кожній сторінці книги. Відчуваєш як автор занурюється з головою у чудовий світ природи, як він насолоджується її неповторними краєвидами, знаходячи небанальні способи виразити свої спостереження й почуття:

«Я весь пахнув свіжим сіном, гіркавим вербовим димком і молодою Десною, бо без кінця купався, навіть удосвіта грівся в її ще по-літньому теплих водах. Аж не вірилося, що вже вересень, осінь, і природа готується до спочинку». (стор. 106).

«Гроза розтанцювалася не на жарт. Зусібіч загриміло і заблискало, стемнилося-споночило, хоча до вечора було ще далеченько. Дивне відчуття охоплює, коли всього тебе оточують води. Ось Десна принишкла під дощовими батогами і дугастими блискавицями в чотири яруси оперного театру. Все довкола палало так несамовито, аж цей вогонь просвічував усього тебе наскрізь, мов рентген». (стор.111).

Але як це виявилося був всього лиш зачин, далі засяяла перлина «Десенко рідна», гімн річці й життю (стор. 175):

Десенко рідна, де ти задеснила,

Куди ти плинеш так неплинно в десь?

Немов узятий у полон Ярила

Я весь в тобі, я у тобі увесь.

 

Ми проминаємо краплею у краплі,

Та не минаєм, бо пливем удвох.

Ти – на крилечку у рудої чаплі,

Я – не серпокрильцеві, як бог.

 

Усіх отих малих і пурпурових,

Які бояться повеней до сліз,

Бо всі  постали з вільної любови,

Яка у нас, у насиках, у скрізь.

 

Які твої несходимі води,

Лиш течії розплетена коса

Втіка на луки і луги, й городи

Та ще й на Київ зваблено звиса.

 

Це ж нам туди, де – далі Оболоні,

Де Гера стереже чужі човни,

Мов перевізник, у незрячим лоні,

Де вже нема ні чар, ні таїни.   

 

Десенко рідна, тут ми розлучимось,

Мої дві руки, із рукава – в рукав,

Бо вже на луках сіно зачорнілось

І паморозь лягла на сон отав.

 

І помарнілось, і не розговіє

Усе, що перебулось й не збулось.

Над нашими тілами вітер віє,

Та він німий, безкрилий, безголос.

 

ШІСТДЕСЯТНИКИ. Золота сторінка книги Мирослава Лазарука «Микола Вінграновський: Степовий Сварог» за номером 94 з переліком імен письменників-шістдесятників: Іван Дзюба, Іван Драч, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Роман Андріяшик, Роман Іванчук, Євген Гуцало, Василь Захарченко, Іван Світличний, Євген Сверистюк, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Віктор Іванисенко, Віталій Дончик, Леонід Коваленко, Григорій Сивоконь, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Віталій Коротич, Петро Скунць, Борис Нечерда, Роберт Третьяков, Василь Голобородько, Валерій Шевчук, Леонід Талалай, Тамара Коломієць, Микола Сом, Наталя Кащук, Микола Сингаївський,  Олекса Мусієнко, Микола Рябий, Борис Мозолевський, Олесь Лупій, Володимир Підпалий, Віктор Близнець, Олександр Васильківський, Тарас Мельничук, Петро Засенко, Павло Мовчан, Володимир Коломієць, Ірина Жиленко, Володимир Дрозд, Юрій Сердюк, Володимир Затуливітер, Олександр Зайвий, Володимир Березинський, Валерий Гужва, Станіслав Реп’ях, Віталій Березінський, Анатолій Колісниченко, Володимир Яворівський, Павло Шегельський, Петро Перебійніс, Микола Холодний, Володимир Забаштанський, Ігор Калинець, Леонід Кисельов. Ніби на клич якоїсь невідомої золотої труби, досі незнайомі, з кутків і закутків України, ніби за чиїмсь таємничим велінням ми стали плече до плеча, мовби передчуваючи, що нам іще доведеться в літературі пережити, і молодим гуртом, усі разом в літературу прийшли». (Микола Вінграновський. Вибрані твори. – К., 2004. – с. 785-786). А далі як у Біблії: Авраам народив Ісаака…, тобто за шістдесятниками піднялися вісімдесятники, які долають суржик, впливають на літературний процес, встигають якомога більше захопити життя, стикнувшись з карантинними обмеженнями. 

Отож, повертаюсь знов і знов до книги, щоби напитися її цілющої сили.

Марія Фетісова.