Бойко Ірина Олександрівна, слухачка соціально-педагогічної послуги «Університет третього віку» Приморського району м. Одеси, розповіла про славетну династію воїнів своєї родини з батьківського боку: свого дідуся, Змійова Макара Борисовича (1895-1943) й його синів, Олександра Макаровича (1917-1987) і Віктора Макаровича(1929-1992).

 

Дідусь жив в смт Чорнухине Луганської області, працював у залізничному депо м. Дебальцева (місто з 1938 року), яке було значним залізничним вузлом.

Дідусь Макар Борисович був талантом-самородком: він першим у Чорнухиному самостійно зібрав велосипед. Захоплювався фотографуванням й ремонтом годинників. Для родини самотужки зібрав стінний годинник з боєм розміром 50х20х15 см.

В часи нової економічної політики (1921-1929р.р.), що впроваджувалася в Україні, надавали підтримку годувальникам багатодітних сімей  – для порятунку їм допомагали працевлаштуватися. В дідуся було вже троє дітей. В його адресу було висловлено, що з такими руками й головою як в нього, підтримка не потрібна, бо він був згідний прогодувати свою сім’ю.

Дідусь, коли почалася війна, як фахівець мав евакуюватися разом з залізничним депо, але занедужав, бо страшенно розболівся зуб, й він зостався вдома в Чорнухиному. Його призвали на фронт.

На фронті був кулеметником. Загинув на Курській дузі. Битва тривала з п’ятого липня до 23 серпня. Як наслідок були звільнені  м. Орел й Білгород – обидва п’ятого серпня, а також Харків – 23 серпня.

Ім’я дідуся вписано у «Книгу пам’яті» Луганської області. Його сини, Олександр й Віктор успадкували від батька технічний талант. Обидва були  інженерно-технічними спеціалістами, обидва служили в армії.  

Старший син Олександр, 1917 р.н., закінчив гірничий інститут                                 (м. Дніпропетровськ, сучасне м. Дніпро) за фахом металурга. Захистив диплом 17.06.1941 р. Призначення отримав в м. Баку на металургійний комбінат, звідки й пішов добровольцем на фронт. На війні був артилеристом. Війну закінчив у Празі, останній звільненій столиці Європи. Після війни працював за фахом інженера-металурга.

Молодший син Віктор був льотчиком. Закінчив з золотою медаллю школу Військово-повітряних сил у м. Ворошиловград, нині – Луганськ й без екзаменів був направлений у м. Ленінград, нині – Санкт-Петербург, у Воєнно-Повітряну Академію ім. О.Ф. Можайського. 1955 – 1979 р.р. –  служба в ВПС. В 1960 р. направляли у загін космонавтів, але за станом здоров’я не пройшов. 1980 – 1991 р.р. працював начальником відділу Грузинського Республіканського управління по гідрометеорології і охорони довкілля.

З молодшим сином дідуся Віктором сталося таке лихо. Донбас у 1941 році окупований німцями. Сім’я дідуся має такий cклад: дідусь і старший син Олександр, мій батько, – на фронті; двох доньок  Марію, 1918 р.н., і Юлію, 1924 р.н., угнано в Німеччину. Бабуся і молодший син Віктор, 1929 р.н., залишилися у Чорнухиному. На постій в хату поселили фашиста, молодшого офіцера. Бабуся на дворі готувала йому їжу: варила картоплю. Дванадцятирічний Віктор постійно недоїдав й відчував голод. Він вихопив гарячу картоплину з каструлі. Фашист побачив це й ухопив малого за щиколотку, піднявши його вгору понад землею. Бабуся побачила й впала навколішки, благаючі відпустити малого. На щастя повз двір проходив старший офіцер, який побачив, що сталося й приказав відпустити хлопця. Молодшого офіцера перевели в іншу хату. Так, мій дядько Вітя зостався живим, став у подальшому льотчиком, батьком моєї двоюрідної сестри Тані, вчительки у третьому поколінні.

Фото з сімейного архіву надала Ірина Бойко (це єдина картка дідуся, яку збережено).

Записала Марія Фетісова.