Літературні читання, присвячені 85-річчю Миколи Вінграновського (07 листопада 1936 р., Первомайськ – 26 травня 2004 р., Київ) , відбулися за ініціативи Центру патріотичного виховання. Модератори – Андрій Хаєцький й Олександр Тарасенко. Читали вірші Миколи Вінграновського першокурсники одного з одеських ВИШів.
Незвичайні читання віршів поета «глибоко трагічного, сумного й ліричного, але наперед все чесного поперед самим собою й іншими», запам’ятаються мені надовго через те, що були націлені на перегортання сторінки від «невідомого, невідкритого, непрочитаного» – до сучасного й живого, незабронзовілого.
Мій перший крок до Миколи Вінграновського відбувся завдяки письменнику й головному редактору громадсько-політичного літературно-мистецького і науково-освітнього Всеукраїнського часопису «Буковинський журнал» Мирославу Лазаруку. Мирослав Лазарук завітав до бібліотеки ім. М. Грушевського під час книжкових фестин «Зелена хвиля». Я добре запам’ятала як це було. Пан Мирослав Лазарук був в дуже гарній яскравій вишиванці, в двох руках мав величезні китайські картаті торби, як воно потім з’ясувалося, зі своїми книжками – в подарунок бібліотеці. Наші несором’язливі жінки спитали звідки вишиванка, на що він відверто відповів, що подарувала дружина. Мав приїхати з сином, але так сталося, що мусив їхати самотужки, а книжок спакував на двох. Це ніби то така передумова.
Зрозуміло, що я не полінувалася й переглянула ще тоді поезії Вінграновського, ознайомилася з його біографією. В пам’яті закарбувалося, що Вінграновський був не тільки поетом, але його діяльність пов’язана з кіно й самим Олександром Довженко. Мріяла поїхати до музею Вінграновського, що в Первомайську – ніби то недалеко, але ж ніяк не співпадало.
Другий крок відбувся через занурення у середовище іншого покоління: читали вірші Вінграновського Андрій Хаєцький та молоді дівчата-першокурсниці. До речі, мою улюблену «Сеньйорито акаціє» не прочитав ніхто. Але я отримала подарунок – поему «Гайявата» у чудовому виконанні Хаєцького. Вразила … своєю сучасністю: 1975 рік, коли було написано поему, на мій погляд, ще не занепад системи. Можливо, таке моє сприйняття через те, що багато ілюзій в рік закінчення мною середньої школи. Але у критиків натрапила на таке: «Поема «Гайявата» свідомо зорієнтована своєю ритмікоінтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло» – як інколи цікаво відроджуються літературні традиції.
Важливим було висвітлення місця Вінграновського в історичному літопису української літератури, яке майстерно сфокусоване Олександром Тарасенком. Він, зрозуміло, умовно поділив поетів на «партійців» (Павло Тичина, Микола Холодний, Володимир Сосюра…; «патріотів» (Василь Симоненко, Олександр Олесь …) й «поетів-художників» (Володимир Яворівський, Іван Драч, Борис Олійник…). Останні є справжніми митцями, їх не цікавить політика, вони не мислять категоріями матеріальними, але несуть служіння ділом й словом, створюють нові форми думок, які допомагають визначатися з світоглядом іншим. Водночас то є драмою як для людини, але й перемогою як для творця.
Зрозуміло, що Микола Вінграновський є, перш за все, salfmademan, тобто особистістю, яка себе зробила цілковито сама, має абсолютно сольну кар’єру у кіно та поезії. Вінграновський спілкувався з Довженком, це така собі паралель як Котляревський – Шевченко, якщо Котляревський є зачинателем нової української літератури, то Шевченко її батьком. До речі, таке собі умовне знаходження в системі національної літератури поета чи письменника, визначене нащадками, як наприклад, чудовий есей Андрія Любки «Не перший, але й не другий» (В українському літературному каноні Іван Франко посідає друге місце – між Шевченком і Лесею Українкою. Хоча заслуговує більшого – наприклад, бути самим собою) допомагає краще розумітися на неї, й взаємозв’язках між митцями, переклику поколінь або супротиву когорт – самого рушивного процесу розвинення.
Вінграновського називають «поетом абсолютного слуху і режисером».
Отже, Вінграновський є salfmademan, творець-Деміург, митець, ні в якому разі не є віктимним, тобто жертвою. Він не пішов у політику – поети не узгоджують. А взагалі, в кожного є свій Вінграновський: треба читати його вірші в контексті біографії й відкривати нові сторінки його життя. Зараз в мене книга Мирослава Лазарука «Микола Вінграновський: Степовий Сварог: Есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським» – Харків: ТОВ «ПЕТ», 2013.-192 с.
Ото буде задоволення! Маленьке диво вже відбулося завдяки тому, що вдалося вийти тільки на крок за коло щоденного буття
Марія Фетісова.
Микола Вінграновський – Гайявата
Над лиманом білять синім,
Білять білим над лиманом,
Над лиманом кукурудза
Світлі вуса опустила.
І лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду
Зимувати цілу зиму
Дві дитини плачуть в люльці
Тато з мамою сміються.
А під хатою з лиманом
Дід із прадідом бухика:
Душать гроно винограду
Зимувати цілу зиму.
Пасе кози над лиманом
В сіре вдягнена прабаба.
Баба — та копа картоплю
Й відганя бджолу від вуха.
Та і я роблю тут дещо,
Правда, діло несерйозне,
Бо люблю щось недалеке,
Бо своє люблю при собі,
Як любив його і вчора,
Білий побіл над лиманом,
Сірий глід з гніздом сорочим,
Срібне слово павутини!
Телевізор у футболі
Перепліскує долоні,
Біла курка кудкудаче,
І яєчко, мов футболик,
Тепло дивиться з гнізда.
А тим часом над лиманом
Почорніло щось і згасло,
Перебігло щось дорогу,
Холодком перейнялось,
І за руку старе горе
Веде горе молоденьке,
Веде горе попід гору
Від лиману полинами.
І говорить старе горе
Молоденькому на вухо:
— Ти підеш по нежонатих,
А я піду по сімейних,
Будем з ними зимувати
І не будем знати горя.
І говорить мені горе
Молодесеньке на вухо:
— Буду я тобі за жінку,
Ти ж мені за чоловіка.
Привезем гарбу соломи
Та замісим з нею глини.
Лампачу насушим — шифер
На Привозі десь в Одесі.
Та прищепимо до груші
Молоденьке яблунятко,
А там дівчинка чи хлопчик
Помалесенько знайдуться.
Кабаків їм напечемо,
З молоком наварим каші,
Баранців із кукурудзи
Напечем на черені,
А на весну козенятко
Розчепірить в хаті ніжки
Й застрибає по подвір’ю
По калюжі вдвох з собою.
Залиште коментар