Лекція Дмитра Жданова в контексті сьогодення, дефіциту й подорожчання солі, а також можливого відновлення виробництва солі, вкрай актуальна. Назва «Куяльник» походить від тюркського «куянлик» (густий). Ще з 16 сторіччя сіль Куяльницького лиману видобувалась та вивозилась до Польщі та західної Європи. Українські чумаки йшли Чумацьким Шляхом й видобували солі в соляних озерах поблизу Хаджибея (Кочубієва).

У 1858 році право на організацію солепромислів на Куяльницькому лимані отримав майбутній міський голова Микола Олександрович Новосельський, ім’я якого добре відоме одеситам за назвою однойменної вулиці. Міська Дума, яка затвердила права Новосельського на видобуток солі, передала йому частину будівель Куяльницького курорту для зберігання продукції. Міський лікувальний заклад перетворився на квартири для службовців на соляних промислах. Микола Олександрович зобов’язався зробити хоча б на одному з одеських лиманів солепромисли, видобуваючи солі не менше 1,5 мільйонів пудів на рік і продаючи її не дорожче за 14 копійок за пуд крім акцизу. При цьому йому відстрочили виплату акцизу із солі на 5 років (на той момент акциз становив 21 копійку з пуду).

Для організації солепромислів Новосельський почав в 1859 році будувати греблю, яка розділила лиман на північну і південну частини. Проте через топкий ґрунт вона давала постійне просідання. Попри це, до грудня 1860 року роботи було завершено. В цей же час дві великі балки, якими вода проникала в південну частину лиману – Корсунцовська та Гільдендорфська (Гільдендорф – стара назва села Красносілка), були загачені.

Проте, ідея створити із південної частини лиману самосадочне озеро провалилася, тому керівництво солепромислів почало використовувати басейновий метод, що застосовується в Європі. Басейни будувалися на глинистому ґрунті Куяльницьких берегів, з глини робилися валики між басейнами. Вони повідомлялися один з одним для переливання ропи. Вода з лиману накачувалась насосами, що приводилися в дію паровою машиною. Проходячи тонким шаром через серію басейнів, вода випаровувалась і її солоність постійно підвищувалася.

Штучні басейни для видобутку солі розташовувалися «східцями». У кожному з басейнів розташовувалися спеціальні підйомні щити, за допомогою яких робилося переливання ропи з одного басейну в інший. В деяких випадках використовують насоси. Вода з лиману насосами, що приводять у дію паровими машинами, перекачувалась у перший басейн.

Потім з цього басейну вода перекачується в другий, який лежав нижче першого, після другого вода перекачується в третій і т. д. При цьому відбувалося осадження сторонніх солей, таких, як карбонат кальцію і гіпс. В результаті в останньому басейні відбувається випадання чистої солі майже без сторонніх домішок.

В 1866 році, незадовго до вступу на посаду Одеського міського голови, Новосельський передав солепромисли міністерству фінансів, а воно своєю чергою розділило Куяльник на 7 ділянок і почало здавати їх в оренду.

Незабаром для організації солевидобутку було створено спеціальне товариство. 14 липня 1872 року Наталія Лузанова (донька Марії Дембровської, якій належало право на солевидобуток на лимані з 1829 року), та колишній міський голова Микола Новосельський стали співзасновниками акціонерного товариства з видобутку солі. До наших днів збереглась адміністративна будівля солепромислів на Куяльнику. Ім’я Лузанової також закріплено в міських топонімах – усі одесити знають один з пляжів узбережжя – Лузанівку.

Після Першої світової війни солепромисли продовжували свою роботу. Влітку 1920 року на берегах лиману було безліч дрібних водойм, де кустарним способом місцеві жителі видобували сіль. В 1921 самосадну сіль видобували вже в самому лимані. За зразковими підрахунками у 1920–1921 роках місцевими жителями та офіційним солепромислом з ропи лиману було видобуто від 300 000 до 450 000 тон солі. Це не такі вже й великі цифри, враховуючи, що, згідно з даними досліджень кінця XIX століття, загальна кількість кухонної солі в лимані може досягати 7 млн. тон.

В 20-30-ті роки XX століття сіль на лимані добували артілі. З осадових басейнів сіль вивозили на тачках та складували на березі у вигляді пірамід (які мали назву «кагати»). Сіль, складена в ці піраміди, залишалася на довгий час на сонці для того, щоб з неї вивітрилися різні домішки, які могли б змінити її смакові якості. В окремі роки видобуток солі перевищував 49 000 тон.

До 1931 року на лимані тривали роботи солепромислів. Однак після сильних паводків, які серйозно пошкодили солепромисли, було прийнято рішення їх не відновлювати, тим більше що вже працювали інші родовища солі.

Пенсіонери сумісними зусиллями склали невеличкий квіз:

1. Як в назві Чумацький Шлях закріпилося заняття чумаків з добичі солі? (всі чумацькі шляхи йшли на південь, добича солі на українських землях була на Чорноморському узбережжі, Карпатах й Криму).
2. Які топоніми пов’язані з добичею солі? (Хаджибей або Кочубеїв, Лузанівка, вулиця Новосельського).
3. Який метод застосовувався для добичі солі, самосадочний, завдяки випаровуванню чи виморожуванню, чи басейновий?  (басейновий, який розповсюджений в Європі).
4. Де в Україні є самосадочний метод добичі солі? (в Дрогобичі, який занесений як нематеріальна спадщина ЮНЕСКО. Одне з найстаріших родовищ солеваріння розташоване на території Львівської області, у Дрогобичі. Дотепер воно діяло як туристичний об’єкт, виробництво було невеликим — до 22 тон щомісяця).
5. Як називалися форми, в які складали сіль на березі лиману? (кагати)
6. Як модернізувати виробництво солі на Куяльнику, чи можливо це? (на модернізацію завжди треба величезні гроші, інколи легше побудувати нове виробництво, але для одеситів це було б корисно й цікаво).
7. Скільки коштує кілограмова пачка солі сьогодні? Скільки коштував пуд солі у вісімнадцятому столітті? (від 20 до 30 гривней й більше; від 30 копійок за пуд, в деякі роки, навіть, 7 копійок).
8. Які прислів’я про сіль вам відомі? (Треба не один пуд солі з’їсти, щоб знайти друга та інші).

Марія Фетісова.