Пані Ірина довго вагалася: їхати – не їхати. Дзвонила, збирала інформацію й нехитрі речі, декілька разів виходила до вокзалу. Сказала, що прийняла рішення їхати тому, що залишилася самотньою. А потім виїхала –й як зникла.

Тоді вже ми перейнялися й написали, щоб надала вісточку: наприклад, доїхала – й крапка.

А Ірина надіслала вірш Ліни Костенко від 17.03.2022:

І буде мир…

І вишні зацвітуть

У рідному моєму краї.

Лелеки добру звістку принесуть:

“Кінець війні, ми ворога здолали!”.

І на світанку вмиється Земля

Ранковою холодною росою.

І буде чути пісню солов’я,

А не ревіння літаків над головою.

Підніме очі закривавлений Ірпінь,

Йому плече підставить сива Буча.

А Бородянка і Гостомель-побратим

Порушать тишу стогоном болючим.

Демидів враз прокинеться від сну,

Від болю ран ворожих окупантів.

На повні груди крикне: “Я живу!!!

Я витримав оцих потвор-мутантів”.

Козаровичі, пошматовані вогнем,

Потоптані, знесилені і босі.

Тавровані ординським тим мечем

Піднімуть хвилю в морі стоголоссям.

І Димер, Катюжанка, і Синяк

Сплюндровані поганською рукою ката

Без сліз, бо їх давно уже нема

З колін устануть, бо прийшла розплата.

Почує це Іванків – сивий дід.

Вони його живого розпинали,

Він навіть не стогнав, він гордо переніс.

Його тортури дикі не зламали.

Чоло насупить древній наш Лютіж

Поранений, обстріляний, побитий.

Тримав він оборону, як справжній захисник,

Сміливістю своїх людей прикритий.

А Вишгород, наш славний волонтер!

І день, і ніч збирає поміч всім нужденним.

Ви очі бачили, отих святих людей,

У них вогонь добра горить священний.

Засяє сонцем Вишгородський край.

Підніметься з руїн моя країна,

Бо мужності такої світ не знав.

По силі духу ти одна така єдина.

Повернемось до мирного життя,

Запахнуть чорнобривці й рута-м’ята.

І мама заспіває “Котика-котка”,

І принесе “від зайчика” гостинця тато.

Марія Фетісова.