Майя Обідейко: «Втрачати нема чого, але  мріємо про мир як наші батьки»

Майя Костянтинівна, «Дитина війни», 1938 року народження, згадує як жила разом з матусею, бабусею й меншим братом Олегом, 1940 року народження, на вулиці Пушкінській,48 – зараз будинку вже немає. Немає вже ні бабусі, і матусі, пішов брат – Царство небесне їм всім!

Бомбили вокзал, будівля того, старого довоєнного, була знищена. Ми жили на другому поверсі й пробило кришу. Мусили переїхати до родичів до Корсаків. Тоді, навіть, діти за звуком могли відрізнити який літак – наш або німецький. Добре пам’ятаю 10 квітня 1944 року. Думали, що день похмурий, а він був сонячним, тільки від диму й кіптяви неба не було видно. Нам було запропоновано, щоби усі ворота залишили відкритими, ми дивувалися чому –  перевіряли щоб німці ніде не заховалися.

Тепер живу на третьому поверсі, бачила чотири вибухи,  коли потрапили в нафтосховище. Не можу сказати, коли було більш страшно. Тоді, коли мені було 3-4 роки, добре відчувала як побоюється за нас матуся. Тепер, в мої роки втрачати нема чого, але мріємо про мир як колись наші батьки.

Телевізор не дивлюся, тільки слухаю радіо. Маріуполь, Харків, Буча – наші міста-герої.  Намагаюсь щось робити руками – воно заспокоює, спілкуюся з колежанками декоративно-прикладного напрямку, разом готуємо виставку «Сяйво Великодня».

Марія Фетісова.