Чудову нагоду слухачі отримали напередодні пам’ятної дати відомої української мисткині Катерини Білокур, про яку вже неодноразово згадували й, навіть, переглядали фільм про неї (Сергій Ветров «Два пензля, дві пристрасті, дві долі…», 10.06.2016) дозволила отримати завдяки порівняльному життєпису ще раз задоволення не тільки від впізнавання рис творчих особистостей, але й волі до життя кожної з цих жінок.

Отже, перекладаємо й обговорюємо текст про Катерину Білокур й Фріду Кало:

«Сьогодні день пам’яті чудової української мисткині Катерини Білокур. В цьому циклі ми вже писали про неї і її творчість.

Пропонуємо читачам знов відчути світло й колір її полотен. В тій замітці була фраза «Про життя народної художниці зняті телепередачі, художня й документальна стрічки, а в 2009 році режисер й сценограф Олександр Білозуб написав виставу «Дві квітки кольору індиго», головними героїнями якої стали художниці Катерина Білокур й Фріда Кало. Чому саме автор вистави поставив поруч ці дві долі?

Фріда Кало – найвідоміша мексиканська художниця, творчість якої люблять у всьому світі.

Комуністка, матерщінниця, експресивна й ексцентрична Фріда, яка полюбляла сміятися, пити текілу й курити, стала відомою незадовго до своєї смерті. Зараз її картини коштують мільйони доларів. Проте її доля була не така вже й проста.

В шість років маленька Фріда перенесла поліомієліт. Хвороба висушила її праву ногу, тому Кало все життя прихрамувала й ховала ногу під брюками або довгими спідницями національних суконь. Однолітки дражнили її «Фрідою Дерев’яною Ногою». А через дванадцять років вона потрапила в страшну автокатастрофу. В автобус, яким вона їхала зі своїм другом Алехандро, врізався трамвай. Алехандро відбувся легко, а Фріду покалічило так, що лікарі були єдиної думки в своїх невтішних прогнозах. Залізний прут прошив їй живіт й таз, назавжди позбавивши її можливості мати дітей. 

Фріда вижила – незважаючи й всупереч всьому. Але все всередині неї так й залишилось покаліченим. Тридцять дві операції, роки в гіпсі й на інвалідному візку, нескінченний біль. Й перші кроки в живопису. Дзеркало над ліжком і спеціальний підрамник, який дозволяв малювати картини лежачи. Автопортрети  – те, що Фріда малювала постійно, тому що фактично вона сама була тим єдиним, кого могла бачити, будучи прикутою до постілі. 

«Я пишу себе, тому що багато часу проводжу на самоті й тому що є тою темою, яку знаю краще за все».

Через декілька років, коли вона відновилася після аварії, художниця приїхала до Дієго Ріверу, щоб показати йому автопортрети, які вона, закута в ортопедичний корсет, створила за рік у ліжку. Картини Фріди Кало відомого художника вразили.

«Вони передавали насичену життям чуттєвість, яку доповняла нещадна, але дуже здатна до спостереження. Мені було очевидно, що ця дівчинка була природженою художницею».

До того часу пристрасний Ріверу вже розлучився зі своєю другою дружиною, йому ніщо не заважало захопитися двадцятирічною художницею, кмітливою, сміливою й талановитою. Неможливо було не закохатися в неабиякий інтелект Фріди. 

Дієго був старшим на двадцять років, страшний й великий. В нього волосся росло клаптями, а очі були випученими від збудження або, навпаки, прикритими опухлими віками. Його завжди обожнювали жінки, Дієго відповідав взаємністю, але він якось зізнався: «Чим сильніше я люблю жінок, тим сильніше я хочу змусити їх страждати».

«В моєму житті було дві аварії: одна  –   коли автобус врізався в трамвай, друга — це Дієго».

Одна з самих відомих картин на цю тему – «Всього кілька уколів». Кровава постіль і чоловік –  з ножом поруч над тілом Фріди.

Ріверу зраджував дружині направо й наліво. «Я намагалася втопити свої печалі, але ці виродки навчилися плавати…» –   і вона також стала зраджувати. Ріверу ревнував і бесився – їй було не можна те, що він дозволяв собі. Після п’яти років скандалів, докорів й суперечок вони розлучилися, але через рік одружилися знов. 

Ідея картин Кало зашифрована в деталях, фоні, фігурах, що з’являються поруч із зображенням Фріди. Або поруч з двома Фрідами. Їй часто приходилося начебто розділятися. Вона до аварії  – й після. Вона, яка страждає – вона спокійна. На людях вона майже завжди була бодрою, заразливо реготала, голосно сварилася, пила, палила й поводилася так, ніби була найщасливіша в світі. Її справжні внутрішні переживання знаходили вихід в картинах і щоденнику. 

Більш всього в житті Фріда любила саме життя – і це магнітом притягувало до неї чоловіків й жінок. Незважаючи на болісні фізичні страждання, вона іскрилася гумором, могла реготати до знемоги, жартуючи над собою, розважатися й від душі гуляти. І, тільки узяв пензлик, дозволяла собі думати про неминуче. Вона мріяла про дитину, але страшна травма не дозволила їй мати дітей. Три вагітності – а це був справжній подвиг в її положенні – закінчилися трагічно.

Останні десять років Фріда Кало вела щоденник– вона встигла записати й змалювати сто сімдесят сторінок, які тепер є частиною її спадщини. Сорок років документ пролежав в закритому архіві мексиканського уряду, перш ніж його опублікували. Сто сімдесят сторінок з акварелями й колажами, згадками про дитинство, записами про хвороби й болісне кохання до чоловіка. 

Ім’я Diego зустрічається в її щоденнику частіше за інші слова. Вона вболіває, що не може висловити йому все про свої почуття, від того, що вони невимовні.

«Дієго – початок, Дієго – моя дитина, Дієго – мій друг, Дієго – художник, Дієго – мій батько, Дієго – мій коханець, Дієго – мій чоловік, Дієго – моя мати, Дієго – я сама, Дієго – це все».

В 1950 році їй зробили ще кілька операцій на хребті, дев’ять місяців вона провела на лікарняному ліжку і тепер вже назавжди залишилася в інвалідному візку. В 1953 році, за рік до смерті, їй ампутували праву ногу, щоб зупинити гангрену. В той самий час в Мехіко відкрилася її перша персональна виставка. На відкриття Фріда прибула на машині швидкої лікарської допомоги зі включеними сиренами. Вона посміхалася, в одній руці була незмінна цигарка, в другій – пляшка текіли, у волоссі – квітка, в посмішці – радість і іронія. 

За тиждень до смерті Фріда написала картину «Будь здорове життя!» – «Viva la vida!»– соняшний натюрморт, в якому зосереджено її відношення до життя і до смерті.

«Я весело очікую, коли піду і маю надію ніколи не повертатися. Фріда».

Але потім вона все ж змогла найти слова, в яких висловила своє кохання до Дієго Ріверу:

«… В слині
в папірцях
в затемненні
у всіх рядках
у всіх кольорах
у всіх глечиках
В моїх грудях
зовні, в середині…
ДІЄГО в моїх вустах в моєму серці в моєму безумстві в моєму сні в промокальному паперці в кончику пера в олівцях в пейзажах в їжі в металі в уяві в хворобах в вітринах в його вивертах в його очах в його вустах в його брехні».

Вона записала це на клаптику паперу. Дієго отримав його за кілька днів до своєї смерті.

Пенсіонери поділилися враженнями:

Марія Фетісова: Мене дуже приваблює як жанр порівняльний життєпис, в нього великі можливості доводити сучасному українцю життєві колізії, світогляд, риси характеру досить різних історичних особистостей. Зовсім різні, але ж на перший погляд, жінки, українка і мексиканка, мають багато спільного – вони обидві живуть незважаючи й всупереч всьому.   

Надія Біляєва: Чудова казка, дуже поетична. Обидві художниці знайшли себе у творчості. Кохання до нестями також зустрічається в нашому менталітеті, але сьогодні вчать як будувати здорові відносини.

Валентина Доценко: Я зосередилася на картинах художниць, вони запам’ятовуються. Біографії нестандартні, кожна виборює своє місце в житті.

Записала Марія Фетісова.