Пенсіонери Приморського району переглянули цікаву короткометражну французьку стрічку “Андалузька кішка.

Сюжет стрічки доволі нескладний: молода 21 річна дівчина є послушницею монастиря. Вона має багато послухів, доглядає за бджолами й торгує медом. Крім того, відвідує художницю в хоспісі. Проявляє не аби яку емпатію й веде ніби за руку людину на останньому етапі життя. Навіть, коли надягає кисневу маску, то наче заспокоює вмираючу, кажучи, що відчуває ласкавий вітер й пахощі альпійських лугів. Але художниця доручає монахині завершити її незвичайний арт-проект.

Така собі інтрига, за якою можна помітити декілька нашарувань: життєвих практик натурального господарства, обладнання побуту, діалогів головних героїв. Метафорична назва фільму “Андалузька кішка” надає людині надію на те, що вона як й одна з головних героїнь, проживає декілька життів. Недарма в фінальній сцені ми бачимо екс-монахиню саме з кішкою на руках біля домівки, яку вона доводить до стану, де можна було б жити.

Фільм має так багато символів для трактування, що їх неможливо перелічити: квіти, статеві органи, мед й бджоли, кішка…

Кожний зробив для себе якійсь висновок, наприклад, для мене було важливим  моментом саме вміння смирення. Ще вплинув момент, який можна назвати “поза кадром”. Випадково в глядацькій залі опинилася дівчина-підліток й, зрозуміло, що для неї було складно порозумітися на тому, що арт-об’єктами можуть бути людські органи. Тут кожен в змозі спитати себе, щоби він робив у такому випадку: вийшов з зали разом з дитиною, знайшов аргументи пояснення, чому сучасне мистецтво відрізняється від класичного й життя.

Було цікаво й несподівано, але на відміну від деяких апокаліптичних й сюрреалістичних моментів сучасності, дуже  оптимістично: життя перемагає!

Це як думка дилетанта, щодо кінокритика з досвідом, той згадає посилання на  фільм “Андалузький пес” за участю Сальвадора Далі, тоді нашарування сюру стають ще більш зрозумілими й нашій дівчинці-підлітку є з чим знайомитися більш поглиблено. Але ж знов ми бачимо усі недоліки нашого технократичного  шляху розвитку. Тому повертаємося до життя.

Марія Фетісова.