«Некругла дата. Дзьоб» Дмитра Десятерика в газеті «День» присвячено події в літературі: 11 листопада 1843 року було надруковано казку Андерсена «Гидке каченя». Текст Дмитра Десятерика чіпляє метафоричністю. Головний меседж: «Некругла дата, але історія чіпка, прицільна, наче дзьоб, що стукає по корі головного мозку. Архетиповий сюжет, кажучи культурологічною говіркою».

Ми всі виросли на цієї казочці, навіть, не одно покоління. Дехто має вдома двотомник Андерсена, який можна погортати, переглянути, згадати чудові моменти життя. Гарну вдалу екранізацію казок Андерсена дивилися разом з нами наші матусі, брати й сестри. Дивилися й долали разом з гидким каченям усілякі перешкоди.

Андерсен, зі слів Дмитра Десятирика, з похмурою наполегливістю, що явно проростала з його особистих злигоднів, ганяє бідолашного героя по всіх можливих колах життєвого пекла. Зрозуміло, що маленькі читачі або глядачі відчували себе тім самим бідолашним каченям – тут без варіантів.

Щодо людей старшого віку, мабуть, ніхто не замислювався й не відчував себе кривдником малого каченя. Дмитро Десятирик пішов далі й угледів: «Ми всі — ті, хто були нахабними дикими гусаками, і самовпевненими бундючними індиками, і курками-лицемірками, і жорстокими курчатами з пташиного двору, і котами-підлабузниками з бабусиної хати, і навіть ті самі, гидкі — всі ми певні, що історія закінчилася добре».

Але хоча чудова казка має хеппі енд, глибина казки за Дмитром Десятириком у тому, що вона кожному з нас натякає: «Гадке каченя досі тут. Воно досі погойдується на тих колах минулого, які мертвими брижами розходяться глибоко в твоїй пам’яті. Воно досі там, біля темних берегів, у будь-яку мить очікуючи на різкий владний окрик, на злий гострий дзьоб. Інколи воно дивиться на світ крізь твої очі, або посилає тобі сни, з яких майже неможливо вибратись і про які вранці якнайшвидше волієш забути».

І далі: «Колись, коли настане пора, коли здіймешся в свій найлегший і найдальший політ, ти відчуєш чиюсь присутність. Навіть не повернувши голову, знатимеш: це воно, гидке, велике, незграбне. Всупереч усім законам летить поруч.  І не буде в тебе кращого й бажанішого попутника».

Дякуємо Дмитру Десятирику не за новітню інтерпретацію класичної казки, Боже борони, а за те, що він скориставшись казкотерапевтичним підходом, побачив у казці  багатоплановість й багатошаровість життєвих сенсів.

Щодо письменника Ганса Крістіана Андерсена, наводимо декілька цікавих фактів з його життя: 

  1. Андерсен насправді вважав себе «сином короля Крістіана Восьмого».

Андерсен пояснював сенс свого «гидкого каченяти» таким чином:

«Ти можеш вирости на пташнику, головне, що ти вилупився з лебединого яйця. Якби ти виявився сином селезня, то з бридкого каченяти перетворився всього лише в бридку качку, яким би добрим не був! » – ось така несподівана мораль казки від її автора. Письменник був упевнений: його батько – король Крістіан Восьмий, який, будучи принцом, дозволяв собі численні романи. Від зв’язку з дворянською дівчиною Елізою Алефельд-Лаурвіг нібито й народився хлопчик, якого віддали в сім’ю шевця і прачки. Під час подорожі до Риму данська принцеса Шарлотта-Фредеріка дійсно сказала Андерсену, що він є позашлюбним сином короля. Скоріше за все, вона просто посміялася над бідним фантазером. Однак, коли письменник-жебрак у тридцять три  роки несподівано отримав щорічну королівську стипендію, він ще більше переконався в тому, що «батько його не забуває». Зараз в Данії йдуть розмови про те, щоб перевірити походження Андерсена і провести генетичний аналіз.

  1. Чарівна біла троянда як символ висловлення бути комусь потрібним (як тут не згадати геніальний висловлення іншого письменника Антуана Екзюпері про те, що ми відповідальні за тих, кого приручили).

У дитинстві Ханса Крістіана «гоняли» все – від учителя, який бив його по руках лінійкою за неуважність і страшну неграмотність, до однокласників, яким він розповідав свої фантазії. Тільки одна дівчинка Сара якось подарувала йому білу троянду. Довгоносий незграбний хлопчина був так вражений, що все життя пам’ятав це диво. Чарівна троянда є в багатьох його казках.

  1. «Жити – значить подорожувати!».

Цю фразу Андерсена в наш час взяли на озброєння тисячі туристичних бюро. Казкар був одержимий рухом, в цілому він скоїв двадцять дев’ять  великих подорожей, що на ті часи здавалося майже неймовірним. У подорожах він проявив себе відважною і витривалою людиною, їздив верхи і добре плавав.

  1. Великий боягуз: страхи й їхнє подолання через зануреність у творчий процес.

Важко сказати, чого не боявся Андерсен і від чого він не страждав. Він був страшним панікером. Найменша подряпина наводила на нього жах, а назви хвороб викликали тремтіння. Він смикався від собак, побоювався незнайомих людей. Пограбування ввижалися йому на кожному кроці, а звичка економити змушувала постійно мучитися питанням,чи не переплатив він за покупку. У кошмарах йому ввижалося, що його поховають живцем, і кожен вечір він клав біля ліжка записку: «Я живий!» Вічним стражданням Андерсена була зубна біль. Втрачаючи черговий зуб, він засмучувався, а попрощавшись з останнім у шістдесят вісім років, заявив, що тепер не зможе писати казки.

  1. Не герой-коханець, а вічний платонічний коханець

«Я все ще невинний, але кров моя горить», – писав Андерсен в двадцять дев’ять років.

На своїй першій дівчині він пообіцяв одружитися, коли буде заробляти по півтори тисячі ріксдалеров на рік. У тридцять п’ять років його щорічний дохід вже був вищим, але він так ніколи і не одружився. Хоча до кінця життя його статки зросли до півмільйона доларів (за нинішніми мірками), та й помешкання в Копенгагені коштувала не менше триста тисяч.

  1. Діти, смерть, відмова від хеппі енду

Своїх дітей у Андерсена не було. Чужим він охоче розповідав історії, але не терпів, щоб вони сиділи у нього на колінах. Незадовго до смерті – а прожив він 70 років – Ханс Крістіан просив композитора Хартмана скласти марш до його похорону і підігнати ритм під дитячий крок, оскільки діти будуть брати участь у церемонії. Він не боявся травмувати дитячу психіку, ненавидячи щасливий кінець і залишивши нам сумні, а часом і похмурі казки. Єдиним твором, який, як він зізнавася, зворушував і його самого, була «Русалонька».

Але вдячне людство приписувало Андерсену той бажаний хеппі-енд, без якого жити було дуже складно.

Пенсіонери поділилися враженнями:

Олена Д’якова: Слухачі, які відвідували напрямок психології «Університету третього віку», знайомі з казкотерапією й, навіть, складали про себе казку. Такі казки мають цілющий ефект. Старші люди мають прийняти себе, скласти усі розрізнені пазли життя, а ще не заважати молодим жити. Недарма кажуть: якби молодість знала, а старість могла.

Наталя Лисенко: Ми всі були виховані на казках Андерсена: «Гидке каченя», «Русалонька», «Сніжна королева». Прекрасні екранізації як диснеївські, так й наші вітчизняні, надавали казкам нової наповненості: слово, музика, візуальний ряд, –  надихали дивитися й переглядати знов і знов казки Андерсена. Діти читали також Астрід Ліндгрен, Туве Янсон. Старші люди полюбляють згадувати як були молодими й казки допомагають їм це робити.

Записала Марія Фетісова.