«ПОРТРЕТИ, МАЛЬОВАНІ ЛІТЕРАМИ»

https://chornomorka.com/archive/22275-22276/a-15269.html

«Ми познайомились чверть століття тому, а за яких обставин — вже й не згадати. Про себе розповідав скупо: у старому записнику — лише листочок нотатків. «Все, що треба, береже моє «лічноє дєло», а чого там нема, то нащо про нього й балакать».

«Лічного дєла» Віктора Родіоновича Сухомлина, людини, безсумнівно, технічної, а водночас художника, почитати не довелось — ні у Вищому морехідному училищі, яке закінчував і залишився там працювати, ані в Інституті інженерів морського флоту, де захистив дисертацію, став доцентом та майже завершив докторську. Лише з короткої — що називається: на ходу — розмови з колегою просочилась якась дещиця. А саме: на його лекціях не те що присісти — стати бодай на одній нозі не було як. У колективі шанували молодого науковця, знаючого фахівця, улюбленця студентів. А проте, згодом і з роботи його викидали без жодних пояснень, а то, бува, й переслідували, ні в чому нібито не звинувачуючи. «А він же — інвалід війни, фронтовик, бойовий офіцер, війну закінчив командиром полкової розвідки — люди воєнні знають, що це таке… Ще підлітком «втік на війну», підговоривши ще двох таких самих, як він, хлопчаків. Був під Сталінградом. Додому, в рідний Ізюм на Харківщині, повернувся молодшим лейтенантом… Та ж є, зрештою, оте його «лічноє дєло».

Ах, це «лічноє дєло» в нашому тодішньому житті! Там не було особистості, зате вписувалися туди факти, які можна було при потребі використати проти людини. Відомо ж бо, хто працював — і на кого — у тих відділах кадрів, та ще й таких закладів чи установ. Натерпівся Віктор Родіонович, то нащо зайвий раз ворушити минуле? Зате про своє захоплення, про свій мистецький талант (хоч, звісно ж, не вживав цього слова) вповідав охоче. Ще в школі полюбляв малювання. З плином часу це захоплення не притупилось, жило в ньому вміння бачити інакше, немовби іншими очима. Знову почав малювати. Несподівано для себе самого захопився цілковито незнайомим напрямком.

Ми звично кажемо: художник написав портрет чи, скажімо, краєвид. Рідше кажемо, що намалював. Техніки різні: олія, акварель, олівець, вугіль… А художник Віктор Сухомлин малював — чи, вірніше, писав — портрети… словами, користуючись, певна річ, тонюсіньким пером. Це, назагал, портрети письменників, найчастіше українських. Створив цілу серію наших класиків: Тарас Шевченко, Леся Українка, Леонід Глібов, Марко Вовчок… Наприклад, портрет Кобзаря написаний рядками його поеми «Сон», а Лесю Українку художник зобразив рядками її твору «В дитячому крузі». У кожному портреті мистець ставить перед собою найважливіше для нього завдання: домогтися максимальної подібности. Під ту пору, в часі нашої розмови (а це були десь 90-і роки), у нього назбиралась уже чимало робіт для доброї виставки. Спробував, було, домовитись у вищому морехідному училищі, але… не дозволили. А показати було що…

На жаль, не запитав тоді у нього, що стало поштовхом до освоєння такої техніки. Тут цікавий момент: людство йшло до літери від малюнку, а в цьому випадку — якраз навпаки: від літери до малюнку. В історії мистецтва відомий портрет авст-рійського імператора Леопольда І з дружиною — гравюра на міді. А текст, яким зображено монарха, становить опис його найкращих якостей.

Відомий і український видавець С.Б. Хазін з-під Могилева-Подільського, котрий налагодив виробництво таких портретів, щоправда, друкував їх у Києві. Зображення людини збільшували до великих розмірів, потім змивали все, крім обличчя, й писали текст. Але то була все-таки інша техніка. Художник Віктор Сухомлин «малював», себто писав на чистому папері, на білому тлі, портрет письменника реченнями з його тексту.

Якщо збереглись його роботи, то, мабуть, варто було б улаштувати виставку. Можливо, що й сьогодні хтось працює в такій техніці».

Роман КРАКАЛІЯ.

«ПОРТРЕТИ, МАЛЬОВАНІ ЛІТЕРАМИ»

Так називалася публікація в газеті «Чорноморські новини» Романа Кракалія. Невеличка публікація, але написана нашим земляком дуже проникливо й зворушливо про деякі, як то кажуть сучасною мовою, життєві колізії Віктора Родіоновича Сухомлина.

Саме про нього провела дослідження його некровна родичка й прихильниця таланту Наталя Лисенко:

https://www.odessapost.com/biograficheskoe-issledovanie-natali-lysenko-o-svoih-rodstvennikah/

Нагадуємо, Наталя Лисенко як слухачка «Університету третього віку» узяла участь в біографічному курсі онлайн-марафону особистих й сімейних історій, що пов’язані з Другою світовою війною й Перемогою над фашистськими загарбниками: Наталя Лисенко про своїх родичів за лінією чоловіка, братів Сухомлин, Анатолія Родіоновича й Віктора Родіоновича, батька Рутенко Петра Петровича. Дослідниця використала пам’ять з клаптиків спогадів, вимушено перервані сімейні зв’язки, сімейні раритети – вона їх склала в єдину тканину.

В фокусі уваги – Сухомлин Виктор Родіонович, 1923 р.н. й Сухомлин Анатолій Родіонович, 1920 р.н. Брати Сухомлини були мобілізовані в роки Другої світової війни Ізюмським Райвійськоматом, Української СРР, Харківської області. Відомості отримані завдяки Інтернет-дослідженню за даними сайтів «ОБД-Меморіал» и «Подвиг народу».

Щодо Сухомлина Виктора Родіоновича, то він після війни був викладачем Одеського вищого морехідного училища. Викладав й писав наукові роботи. Так, в Інтернеті виставлено назву його роботи «Дослідження експлуатаційних режимів роботи головних двигунів буксирних теплоходів», 1965. («Исследование эксплуатационных режимов работы главных двигателей буксирных теплоходов», 1965).

А ще викладач й науковець мав заняття для душі – він захоплювався написанням портретів. В пані Наталі збереглися два портрети, Лесі Українки й Олександра Сергійовича Пушкіна, написаних Віктором Родіоновичем в техніці «графіка», де кожний портрет викладений авторською цитатою. Праця доволі кропітка, майже ювелірна. Портрет Лесі Українки виписано саме її віршами «В дитячому крузі». Робота була підготовлена до сторіччя видання збірки письменниці. Портрет Олександра Сергійовича Пушкіна виконано в тій самій техніці.

За спогадами Наталі Петрівни, багатогранна особистість, талановита й доброзичлива людина, Віктор Родіонович жив в центрі Одеси, в районі Кірхи, на вулиці Островідова, нині Новосельського. Він завжди знаходився в центрі подій, був душею суспільства. Сестра чоловіка Наталі Петрівни, яка вийшла заміж за сина Віктора Родионовича, а той пішов батьківським шляхом й закінчив «одеську вишку», разом з ним виїхала закордон й зв’язок перервався. Дружина Віктора Родіоновича – Роза Согомоновна (по-батькові саме так!), лікар-педіатр. Діти: син – Анатолій, донька – Тетяна. Сімейні раритети як найкраще підтверджують, що Одеса завжди не просто цінила і шанувала творчість Пушкіна, в тій самій мірі й українську культуру, якою дихала й жила.

Рутенко Петро Петрович (02.08.1923-21.10.1984) – батько Наталі Петрівни. Проходив службу в танкових військах під командуванням генерала Н.Ф. Ватутіна. Був поранений, демобілізований, має нагороди.

Клаптикова пам’ять, яка зберіглася завдяки усним сімейним спогадам й спілкуванню родичів, гідна витягти маленькі деталі, які можна поєднати в мовну тканину, але знайти де основа, а де уток – що первинно, а що вторинно – вже не так й принципово.

Особливий біль слухачки звучить в репліці про вимушено перервані сімейні зв’язки. Пам’ять минулих років невипадково сколихнула дослідницю. Ми не завжди можемо говорити про те, що нас хвилює й турбує сьогодні, й тоді підсвідомість виштовхує біль зовні, вибудовуючи відчутну й ємку проєкцію на сьогодення.

Дякуємо Наталю Лисенко за довіру й повагу.

Пам’ятаємо. Шануємо.

 

ДАЛІ ВОНО ЗАВЖДИ БУДЕ

Після ювілейного заходу 25.02.2021 року в бібліотеці імені М.С. Грушевського, який був присвячений 150-річчю Лесі Українки, де саме Наталя Петрівна презентувала художню роботу Сухомлина Віктора Родіоновича – портрет Лесі Українки у незвичайній техніці, близькою до ювелірної, коли віршами автора викладається портрет.

Далі була публікації про Сухомлина В.Р. на одеському сайті новин, а ще навіть було написано листа до керівництва «Одеської морської академії» з проханням «допомогти щодо стислої біографічної довідки або/й спогадів колег щодо Сухомлина Віктора Родіоновича, 1923 року народження, який зі слів його родички Наталі Лисенко, в минулі роки викладав в НУ «Одеська морська академія». Лист був електронний, написаний на вдачу, можливо хтось та відгукнеться.

Пощастило на пана Романа Кракалія – він ніби то нас почув, що згадували, й розширив наші знання про долю викладача й художника, Сухомлина Віктора Родіоновича. До речі, він був присутній на тому заході й зберіглося фото, але кожний з нас обмірковував події самотужки.  

Наполегливість та завзятість Наталі Лисенко здивували й, крім поваги щодо вшанування пам’яті родича, визвали самі різні думки й емоції, головне мотто яких: саме опір на родинні коріння у складних обставинах є величезним життєвим ресурсом. М’яка терапія, кропітка, але плідна робота щодо складання родоводу, спогадів про славних наших предків надає добрі результати.

Ще один дуже можливий момент, який винесено у заголовок замітки: всесвіт на запит обов’язково дає відгук. Наші дослідники просувалися на зустріч один одному й мають ще раз зустрітися.

Ідея щодо написання біографічного нарису про Сухомлина В.Р. та подальшого проведення презентації у «Морській каюті» бібліотеки імені Костянтина Паустовського (завідувач – Каріна Апарінова, бібліотекар – Олександр Апарінов, випускник ОВМУ), на яку ми мріяли обов’язково запросити також курсантів перших курсів НУ ОМА, отримала розвинення завдяки Роману Кракалія. Письменник зробив акцент на технічному виконанні робіт й висловив думку, що можливо нею користуються інші митці, що надасть підґрунтя для виставкового простору. На нашу думку, цей невеличкий проект з метою впровадження соціально-педагогічної послуги «Університету третього віку» КУ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Приморського району міста Одеси» через психологобіографічний напрямок сприятиме відновленню пам’яті, а також зміцненню зв’язку поколінь.

Й, зрозуміло, додаємо текст Романа Кракалія, який є родзинкою. Його м’яка іронія до документів минулої епохи, а саме до так званого «Лічного дєла», яке треба читати поміж строк, витягуючи самі малі зачіпки, які в змозі зняти нашарування мовного бюрократизму, натякнути на притягнення за вуха деяких деталей, побачити людську драму у всій повноті й дати відповідь на питання – а як вони жили й змогли вижити, тоді й ми мусимо долати усі перешкоди й залишатися людяними.

Марія Фетісова, кураторка психологобіографічного курсу соціально-психологічної послуги КУ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Приморського району міста Одеси, член НСЖУ, Ніжинська, 42, тел. 740-75-26