ПЕРЕКЛАД:

В газеті «Вечірня Одеса» від №44 (11034) // 20 квітня 2021 р. опублікована стаття Світлани Робулець з Очакова «И це миття називаєтеся життя»

Познайомилися ми з Миколою Митрофановичем Вилкуном в травні 2016 року на міжнародному фестивалі мистецтв «Очаківський Ренесанс», який переріс в міжнародний художній пленер «Очаків — український Барбізон», який  відбувся в вересні того ж року.

(Барбізонська школа, група французьких майстрів реалістичного пейзажу 30—60-х рр. 19 ст. Отримала назву від селища Барбізон (Barbizon) поруч з лісами  Фонтенбло біля Парижу, де довго працювали митці – уточнення наше).

Вже тоді Микола Митрофанович справив на мене велике враження своїм яскравим виходом, неповторною харизмою, відкритістю, відвертістю, натуральністю й якоюсь особливою, беззавітною любов ю до мистецтва й  людей, великим життєлюбством. В ньому поєднувалися, з одного боку, яскравість й театральність, а з другого — незвичайна скромність й невимогливість. Й головне, в свої поважні роки, він був відкритим для всього нового й незвіданого.

Потім ми зустрічалися в Одесі на художніх виставках, фестивалях мистецтв «Українські сезони світу» в Одеському літературному музеї. Вже пізніше я взнала, що він є лауреатом конкурсу «Люди справи» газети «Вечірня Одеса», заслуженим художником України, членом НСХУ, членом Спілки театральних діячів України, головним художником Одеського театру юного глядача.

Микола Митрофанович розповів, що ще в 60-і роки, коли готувалася вистава про П. П. Шмидта «Після казні прошу», яка мала великий успіх у публіки, він дуже захотів побувати в місті, де саме проходив суд над учасниками повстання на крейсері «Очаків» в 1905 році. І тільки через півсторіччя відбулася його безпосередня зустріч з Очаковим. Безмірно він зрадів на запрошення на Очаківський пленер.

Після багаточасової праці митець просто блукав затишними вуличками й насолоджувався довгоочікуваною зустріччю з містом, з його історичним минулим, без якого саме місто буде просто знеособленим. Собор, музеї, пам’ятники, найцікавіша екскурсія містом… На куті біля музею Суворова його гострий погляд вихватив табличку «Юрист Світу», а на стіні кладовища сподобалася гумористична  об ява «Є вільні місця». Через історію й культуру особливо полюбив очаковців, які мають в собі велику любов до культурно-історичного минулого рідного краю.

Ескіз костюмів «Шахи» й картина «Ніч на Ланжероні» були подаровані Очакову. А на другому фестивалі мистецтв «Весняні ноти творчості» музею Р. Г. Судківського він подарував три якісні й цікаво виконані роботи, які оформлені в рамах, з реквізитами й даними каталогу: «Дім на березі», «Очаківські катери в очікуванні пасажирів», «Очаківські кози». Зробити подарунок від душі — особлива вдача й радість для митця.

Влітку 2019 року М.М. Вилкун запросив нас з художником-іконописцем Інною Кузьминською в свою театральну майстерню. Приймав нас, як самих дорогих гостей, надав директору й робітникам театру, як люблячих мистецтво представників культури м. Очакова. Самотужки провів для нас екскурсію театром. Показав макети-проекти до вистав, які зменшені в 20 разів, але зроблені майстерно й вишукано як дійсні.

В своєї маленької майстерні відкрив завісу на усе своє життя. А воно у нього була нелегким. Не буду переказувати біографію Миколи Митрофановича — читачам «Вечірньої Одеси» вона добре відома. Відмічу лише, що вистояти в цьому житті, як сам признається наш герой, допомагало почуття гумору. А коріння його кроється, як сталося, не так вже й глибоко.

На батьківщині М. М. Вилкуна в Левадівці народився й жив відомий радянський сатирик Степан Іванович Олійник. Микола вчився в тій же школі, сидів за тією ж партою, що й його відомий земляк. Дехто навіть вважає їх родичами, так як Олійник народився в 1908 році, а батько Миколи — в 1907-му, й хати їхні стояли поруч в Пасицелах, а коли разом переїхали в Левадівку, ще більше подружились поміж собою. А пізніше сестра Степана була у Миколи класною керівничкою. Ото такий родинний зв’язок!

В Левадіці відкритий не тільки меморіальний музей Степана Олійника, але й картинна галерея Миколи Вилкуна. Кожного року на початку квітня там проводиться міжрегіональний літературний фестиваль українського гумору «Степанова весна», про який він так захоплено розповідав на фестивалі в Очакові,  порівнюючи  «Весняні ноти творчості» зі «Степановою весною». А на честь 55-річчя своєї творчої діяльності Микола Митрофанович подарував землякам 55 своїх картин, моделей декорацій, макетів й ескізів костюмів, афіш, фото и особистих документів. Відповідно односельчани на ці подарунки вручили художнику знак «Почесний громадянин Левадівки». Це пройняло майстра до сліз, так як почесними громадянами були Віцин, Нікулін й Моргунов, які вперше знялися в кінофільмі «Пес Барбос й незвичайний крос», побудованому на літературному матеріалі С. І. Олійника.

Картини — не єдиний дар художника: в 1994 році він написав десять великих храмових ікон для церкви Іоанна Богослова, яку було порушено фашистським снарядом, а потім відновлено. До віри православної відноситься з особливим хвилюванням. З дитинства благоговів перед іконами, з яких святі дивляться пронизливим поглядом, волаючи до совісті. Особисто був знайомим з предстоятелем УПЦ Володимиром Сабоданом, з яким в 2007 році в одної делегації побував в багатьох православних святинях на Святої землі. Підсумком поїздки стала серія портретів священоначалля.

В альбомі «Акварелі», якій він подарував музею Р. Г. Судковського, є зображення храмів з особливою монументальністю. Цей альбом — своєрідна творча біографія майстра: рідна Левадівка, Андрєїво-Іванівка, Шершенци, Кодима, Тилігул, Одеса, Абхазія, Латвія, Словакія, р. Волга, м. Самара з її дерев’яним зодчеством.

Дуже точну характеристику творчості М. М. Вилкуна дає художник Інна Кузьминська: «Дуже тонко «загостреним» оком цей талановитий художник, точно підмітив непомічене, охопив велике в… малому! Природність й натуральність в його роботах має першість над театрально-видовищним, що є дивним для художника сцени. Дуже складні й водночас спокійні композиції мають місце в його роботах, відкривають його ВИСОКИЙ СМАК! Дивно відкрита й доброзичлива людина, як мені здається, від надлишку любові в серці до всіх — й дітям, й підліткам, й юнацтву — чутким розумом розуміє любий вік. Чарівністю з іскрою у очах, творчою широкою душею, він заражає натхненням й яким-то фанатично-відданим відношенням до мистецтву. Я би назвала його «дитина любові».

Від робот віє спокій й умиротворення. Чоловіча тверда техніка, не яскраві, а як би приглушені кольори, так характерні для південно-руської  школи, на яку спирається художник, придають роботам риси реалізму, але з с романтичним налітом й навіть елементами імпресіонізму. В деяких роботах проглядається вплив японської гравюри. З великою любов’ю, яким-то незвичайним теплом й ностальгією пише художник косі сільські хатини, напівзруйновану ферму, господарчі подвір’я й побудови, криниці й бочки-водовози, труби й старі хрести на кладовищі, скирти сіна й пасіку… Все це зоветься одним словом — Батьківщина.

Незвичайний ракурс присутній й в зображенні дерев, які як би грають усіма кольорами: переплетені гілки, химерні корені, низко схилені дерева, мутна гладь води й човни на ній. Впевнено й узагальнено пише художник абхазькі снігові горні пейзажі. Особливе місто в творчості займає міська архітектура, а також пристані, човни, дебаркадери, сейнери, буксири і яхти, – усі вони написані чоловічою впевненою рукою.

Особливий інтерес представляє портретна творчість майстра, який дуже тонко й точно уловлює характерні риси персонажів, любить передавати незручність пози. І навіть оголена натура — «ню» — у Вилкуна яка-то скромна й навіть цнотлива. Все це передається дуже скупими засобами, що характерно для справжнього майстра.

Роботи можна назвати швидкоплинними, так як пишуться вони швидко, легко й невимушено. Іноді малюнок наноситься кистю с чорною тушшю або гелевою ручкою, а завершається аквареллю. В любому випадку, во всіх роботах чітко простежується незалежність мислення, самобутність й відсутність штампу.

До 80-річчя художника Миколи Вилкуна мешканка Левадівки Раїса Цандур піднесла йому свій вірш:

Вечірня зірка місяць зустрічає, вишневим цвітом пахне у садку. Микола в хаті зошит свій хапає, біжить замалювати мить таку. На небо дивиться він пильно — які відтінки в ньому є? А зрозумівши все, повільно він цю красу передає. Давно зайшло за обрій сонце, і тихо-тихо у селі. Микола під своїм віконцем в садку малює босоніж. Батьків убогу хатину ніколи він не забував — гніздечко бідної дитини, з якого в світ він відлітав. Нехай сміються тобі зорі! Неси свою красу у світ! Малюй! Показуй свої твори, так жить тобі багато літ!

Светлана РОБУЛЕЦЬ. Очаків».

Пенсіонери поділилися враженнями:

Надія Біляєва: Дякуємо пані Світлані Робулець – дуже хороший текст. Дякуємо Миколі Вилкуну – він справжній художник, добрий комунікатор, гарна людина. Його почуття смаку, вміння підібрати кольорову гамму має бути окремою темою. Слухачки запам’ятали його як палкого шанувальника Японії. Дехто навіть питався чи не міг би пан Вилкун там залишитися. Він відповів, що не знаючи мови, там робити немає що.

Людмила Грубник: На мій погляд, пан Вилкун дуже скромний, коли мова ведеться про Левадівку, то він про себе ані слова, бо є про кого говорити. Галантний, шляхетний, талановитий наш Микола Вилкун – Многая літа йому!

Марія Фетісова.