Ілляшенко Лариса Анатоліївна, слухачка соціально-педагогічної послуги «Університет третього віку» Приморського району м. Одеси, поділилася своїми дитячими спогадами щодо Другої світової війни.

Мої батьки у 1938 році закінчили Одеський медичний інститут. Батько, Ілляшенко Анатолій Володимирович (1914-1967), військовий лікар, хірург., працював в м. Ковелі. Мати, Сосновська Людмила Олександрівна (1915-1990), лікар-терапевт.

Почалася війна. В ніч на 21 червня батько був черговим лікарем. Місто Ковель поряд з границею. Батько прислав до матері солдата з запискою, в якої було написано, щоб вона взяла документи і пішла за цим солдатом.

Так ми опинилися в Одесі, де зустріли дідуся Сосновського Олександра Гавриловича (1891-1961) , з яким евакуювалися до міста Барнаулу. 

Нас було шестеро: дідусь, його друга дружина Фанштейн Алла Володимирівна (1897-1976) , прабабуся Сосновська Євдокія Іванівна (1870-1961) , моя мати, я – 1940 року народження та мій двоюрідний брат Вадик (1937-2008).

Нас поселили в одноповерховому дерев’яному будинку в одній із кімнат. В інших кімнатах мешкали другі сім’ї. Я не пам’ятаю звідки були наші сусіди. Серед них була дівчина років чотирнадцяти, вона добре малювала. Її малюнки були моїми іграшками й мого брата: ляльки, звірята, машинки, квіти.

Дідусь, мати, жінка дідуся – усі лікарі. Поряд з нашим будинком, де ми жили, була чотирьохповерховий шпиталь, де на кожному поверсі знаходились різні відділення. Дідусь працював в хірургії, мати –  терапії, а дружина дідуся – гінекології.

Я з братом та прабабусею знаходилася вдома. Але я трохи нудьгувала й мріяла зробити щось корисне пораненим, про яких не стільки чула від наших лікарів як здогадувалася з їхніх стурбованих поглядів. Я бігала у шпиталь, заходила до палат кожного поверху. Читала вірші, танцювала. Мене тепло сприймали поранені, які згадували своїх дітей та рідні домівки. Іноді я бігала без дозволу, а бабуся мене розшукувала з хворостиною, але ніколи не била.

Коли звільнили Одесу, ми повернулися додому. Їхали в товарному поїзді, деінде поїзд зупинявся.

Якось на однієї з зупинок поряд з нашим поїздом стояв теж товарний з полоненими, яких охороняли військові з собаками. Вікна в цих вагонах були високо з маленькими віконцями з решітками. Для мене це було так несподівано, що я взяла жменю землі й кинула її в віконечко зі словом «Фашисти!». Ось таки в мене спогади.

Зі слів Лариси Ілляшенко записала Марія Фетісова.