Лекція відбулася в бібліотеці імені М. Грушевського. Лекторка – Ірина Нечиталюк, к.ф.н., доцент кафедри української літератури Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

Сьогодні вірші Василя Симоненка читають, на них пишуть музику, їх люблять, ними пишаються. Поезії Симоненка прості, дуже ліричні, водночас патріотичні й про любов – увійшли в наше життя несподівано й залишилися назавжди. Отже, відомі його тексти  “Ти знаєш, що ти людина”, “Лебеді материнства”, “Не моя” (у виконанні КОZAKSISTEM) сприймаються як суто українські.

До Симоненка такого рівня поезій в нас не було. Метафора “Рицар на білому коні” найкраще передає всесвіт поета.

Змалку він був близьким до природи, бо виріс в селі. Кожного дня долав дев’ять кілометрів в один бік, поки йшов повторював уроки, спостерігав за рослинами, тваринами – всім живим. В ті роки в школі писали саморобними чорнилами, на використаних паперах. Василь не просто добре вчився, а мав неймовірну жагу  до знань й отримав по закінченню школи золоту медаль з відзнакою, але на випускний не пішов бо не мав святкового одягу й взуття.

Виховувала Василя мати й він був відданим їй, що навіть, не будучі мамієм в банальному сенсі, сказав жінці як відрубав: Мама буде жити з нами, коли отримав направлення до робітничої газети. Його ставлення до жінки й матері хіба що можна порівняти з ставленням Тараса Шевченка.

Василь був справжній красень, але, нажаль, зберіглося дуже мало його світлин, хоча інколи трапляються дива й несподівано документи повертаються дослідникам.

Лекторка дуже влучно описала сучасників Симоненка, які з ним стояли врівень: Миколу Вінграновського, Миколу Бажана й їхнє щастя на вміння не тільки прислуховуватися, але й поважати один одного. Згадувала феномен правозахисниці Алли Горської, яка будучи з номенклатурної родини, вміла навколо себе збирати тих, хто став цвітом української нації.

Ірина Нечиталюк знайшла вірну тональність не будувати постаменти й виспівувати дифірамби, а бачити

живу людину в оточенні інших в контексті подій й часу буття,  й їй вдалося долучити щирих на спогади й відгуки шанувальників творчості Василя Симоненка. Так, слухачка Університету третього віку Приморського району Наталя Лисенко розповіла, що жила в Черкасах в тому самому будинку з сьома під’їздами, де жила мати Симоненка: одна в першому, а друга – в сьомому. Нажаль, матір залишилася сама, бо пережила й сина, й онука. Але місцева влада опікувалася нею, люди відносилися з великою повагою. Жінка, навіть, не стримала сліз, настільки уявні спогади захопили її.

Ірина Бойко, слухачка Університету третього віку Приморського району й краєзнавчиня групи “Моя Одеса”, з Лубен Полтавської області, сказала, що не могла не прийти й не послухати про свого  земляка.

Ще було дуже зворушливо, коли вчителька пані Ганна читала вірш “Кривда” Симоненка про хлопчика безбатченка,

який за недобру сусідську посмішку помстився розбитою шибкою.

Прості слова, не придумані життєві ситуації, які проходять скрізь серце, не можуть лишити нікого бездушним. Отаким живим цілющим словом повертається до нас поет Василь Симоненко.

Марія Фетісова.