Треба було поминути батька і діда разом з моїм сином Борисом, і нічого кращого ніж піти разом в оперний або філармонію я не вигадала. Ми з Борисом живемо окремо, працюємо по різним графікам, до речі, Борисів графік день/ніч/сорок вісім. Тому поминути день у день ніяк не виходило.

Треба було поминути батька, ми так і зробили, але пішли не у оперний на улюблений батьком «Лускунчик», а у філармонію, бо в нас були вже квитки на  17 листопада. Був чудовий концерт Баха і Моцарта. Я сиділа у філармонії замруживши очі і відчувала, що усе відновилося. Тільки тепер ми з Борисом сиділи разом у партері, а батько окремо, мабуть, на балконі. Тоді я зробила помилку, сіла окремо, а вони були разом. Борис заважав батькові, бо крутився ніби то з шилом в одному місці. Йому поміж кріслами блисконула загублена напевно туристом дойч-марка, яку він ніяк не міг зачепити. Тепер він перевіряв за смартфоном життєву історію Моцарта з тим, що розповідав конферансьє. Конферансьє назвав 626 творів, Борис додав 35 років.

Чомусь хотілося відновити ту дивовижну мить, коли ми втрьох ходили в Одеський оперний театр на «Лускунчика». Тоді батькові було 60, мені 36, а Борисові 6. Отже, тричі вистрелила шістка або, якщо більш прискіпливо – сім разів трійка. Тепер, коли батька вже немає поруч з нами 6 років,  мені 58, а Борису 27, можна сказати, що ми не витримуємо той інтервал  відновлення, який був заданий батьком. Було б ідеально 24:48:72; але  реально має бути вже 24: 31 (24+7):38 (31+7). Але вже як буде, так буде, аби наш рід продовжувався.

Батько прожив два професійних життя: пілотське (він літав на МІГах) та громадське. З першим усе більш менш зрозуміло, з другим поки ще ні. Це як скелет у шафі, хоча у цьому багато позитиву не тільки для нашої родинної історії.

Інколи батько перетворювався у блазня, мабуть, ця роль допомагала йому без страху бути самим собою без камуфляжу. Тоді він мені нагадував відомого комедійного французького актора Луї де Фюнеса. До речі, в Фюнеса особисте життя досить трагічне.

Батько був схожим на коміка зовні: середнього зросту та статури, ближче до малого ніж великого, лисуватий з молодих років, лисий як коліно у свої зрілі роки. Він перетворювався в коміка несподівано і грав свою роль натхненно. В нього був неабиякий музичний слух і дуже добра пам’ять. До речі, він спокійно перетворювався у людину-оркестр і, наприклад, наспівував з «Лускунчика» «Танок квітів», який для мене на все життя став символом любові до життя. Чомусь мені запам’ятався Чайковський, хоча батько міг співати що завгодно.

Батько пішов з життя у 2010 році, ще до АТО чи війни. Мені важко навіть уявити як би він відреагував на сьогодення. Мама народилася у Здолбунові Ровенській області і сьогодні каже, що вона за народженням бандерівка.  Він прожив скільки йому було відпущено:  76 років. Помер він 14, а поховали його 16 листопада, у день смерті бабусі Галини. Також невипадково, бо вона завжди казала, що він її любимий зять. Бо у молоді роки він у свою сорокаденну відпустку прорив канаву для проведення газу у нашому родинному гніздечку, що у Здолбунові на Рівненщині.

Батько народився в селі Образцово-Травіно Камизяцького району Астраханської області. Він найсправжнісенький росіянин. Спілкувалися ми з ним російською. У школі у другому класі мене звільнили від навчання української, визвали до школи маму і вона написала заяву про звільнення. Потім, коли про це дізнався батько, він був здивований й розлютований тим, що  мати погодилася на відмову від своєї рідної мови, хоча й підкреслив, що якби він самотужки написав цю відмову, то в цьому був хоч якийсь сенс.

Його останнє літо було жорстоким, неймовірна спека вимотала усіх вщент. Батько просидів у санаторії на Зеленому Лузі Запоріжжя майже усе літо, але за ним була й його остання чудова осінь. Лікарка йому відмовила у санаторно-курортній путівці на виїзд, але розуміючись на особливостях його екстремального характеру, таки дозволила санаторій у межах міста. Для батька це було серйозним попереджувальним дзвінком, але він сприйняв ситуацію.

Я ніби то намагалась відновити чудову мить нашого відвідування оперного театру втрьох уперше. Тоді батькові було шістдесят, мені тридцять шість, а Борисові – шість. Батько був піднесений, занурений у нове життя, він радів усьому навкруги. Мені було дивно за ним спостерігати, я дивувалась та раділа водночас за нього. Але сама була приголомшена сімейними обставинами, Борис ріс непросто, я виснажилася сидінням вдома у декретній відпустці, не відчувала психологічної підтримки у родині. Отже, ми з батьком наявно дисонували одне одному, тому так все запам’яталося.

Батько, навіть, підстрибував й наспівував. Йому до душі прийшовся шоколадно-пряничний міській центр Одеси, який усі зухвало критикували й без сорому називали новітніми «потьомкинськими  селищами». Батько пробігся Пушкінською: «Тільки пішки, хіба доцільно їхати, коли можна увесь центр пройти ногами – його ж забудовували таким чином, щоб це було можливо», – казав він, задоволено посміхаючись.

Як людина військова, він залишився задоволеним й музеєм під відкритим небом на меморіалі чотириста одинадцятої батареї. Ми зупинялися коло кожного знаряддя , пильно роздивляючись їх, а він надавав цікаві ремарки, як би він тут жив, а ми приїхали до нього у гості.

Море і пляж батька були навантаженням, тому що треба було пильнувати за Борисом, який був непосидючим майже як усі діти. Батькові дуже подобався прогулянковий катер «Ліверпуль», який відправлявся  з шістнадцятої станції Великого Фонтану у порт. Він із задоволенням  смачно повторював назву катера як «Ліверпюль», наміряно її перевертаючи – так йому було смачніше.

Плануючи поїздку, в нього було єдине прохання: купити квитки в оперний,  на балет Чайковського «Лускунчик». Казав не шкодувати грошей, обіцяв  компенсувати витрати. Важливо підкреслити, що батько не мав ніякої музичної освіти, але мав відмінний музичний слух, гарну пам’ять. 

«Лускунчик» бул твором, який він любив, й  вдома виконував як людина-оркестр. Задоволення, яке він отримував при цьому, неможливо передати. Для мене, завдяки батькові, «Лускунчик» залишився  справжнім гімном життя. Якби батько залишив заповіт щодо свого останнього шляху, я більш ніж впевнена, що лунала би музика з «Лускунчика».

Тоді вплинула, імовірно, моя заклопотаність. Я узяла квитки в оперний, відносно недорогі, на той самий балет «Лускунчик». Але вони були не разом, два в партері я віддала батькові й Борису, а мій був на балконі окремо. Який же був розгублений батько, коли балет пройшов на сцені оперного не в супроводі оркестру, а під фонограму. Моя увага була зосереджена на Борисові, який увесь балет крутився, нібито йому всунули в одне місце шило. Я нервувалася, розуміючись на тому, що це відволікає батька від спостереження за балетом й насолодження найулюбленою музикою. Через це відсутність оркестру в оркестровій ямі для мене залишилася непоміченою. Батько запитав, чи мені сподобалось. Знаючи його любов до Чайковського, я злукавила. Він тільки показав очима на пусту оркестрову яму. Борис якимсь чином таки дістав одну німецьку дойч-марку,  яка йому муляла поміж крісел. Це вона не давала йому спокою увесь балет. Потім він з нею бігав в валютний обмінник, маючи надію поміняти на гривні. Але монета була старого зразку, з нею треба було звертатися до банку, то вона досі є вдома у якийсь шухляді.

Взагалі, музичного слуху батька ми не внаслідували, але своє відношення до культури він заклав в кожного з нас. Думаю, що нам таки пощастило, що «Лускунчик» Чайковського став символічною ланкою, саме такою як й інверсійний рядок на небі, а також гул реактивних двигунів літаків. Якщо хочу згадати батька: слухаю музику або їду до аеропорту, чи несподівано отримаю від нього привіт з неба, коли бачу літак. Навіть у мить, коли розгублена чи приголомшена, обов’язково над головою з’являється літак і я заспокоююсь – все буде гаразд.

Головне, що немає в цьому аж ніякого трагізму, тільки безмежна й нескінчена подяка, що в мене був дивовижний батько, талановитий у багатому, але, поперед всього, він був талановитим у спілкуванні з людьми.

Згадувала батька МАРІЯ ФЕТІСОВА (дістала з шухляди, 2016 рік).